Ізяслав: спохабнена перлина Волині

Вся Україна їздить до Львова їсти шоколад та пити каву, до Одеси - купатися та слухати легендарну говірку, до Вінниці - дивитися на фонтани, до Закарпаття - сидіти в термальних водах та пити вина. Регіони чудово почувають себе, коли до них їздять туристи. У виграші всі - від водіїв мікроавтобусів до виробників сувенірної продукції. Їх всіх годує бажання нового покоління співвітчизників та іноземних туристів бачити світ і пробувати щось нове.

Останніми роками тенденція докотилася й до Хмельниччини, вірніше, до Кам'янця-Подільского. Особливої фішки тут ще не знайшли, але вже доволі активно над цим працюють. Щоб подвитися на фортецю (далеко не найкращу в регіоні, але найкращим чином відреставровану), їдуть навіть з Євросоюзу.

Решта хмельниччан кліпає очима і продовжує ігнорувати всі ті шалені можливості, які надає їхня земля для розвитку туристичної індустрії. Не так давно я обурювалася станом Меджибожа. Сьогодні в не менше обурення мене приводить стан міста Ізяслава.

Якщо Кам'янець-Подільский - це Поділля, то Ізяслав - вже Волинь. Колись він називався Заславом, від роду польських князів Заславських, які тут господарювали. Пізніше місто перейшло до роду Сангушок, чий представник Павло-Карл активно займався розбудовою та прикрашенням своїх володінь, роблячи це руками італійського архітектора Паоло Фонтани (до речі, в сучасному місті є вулиця, названа в його честь). Фонтана - черговий доказ, що колись Правобережна Україна була самою, що не є, європейською державою. Майбутній архітектор не знайшов бажаючих використати його вміння в Італії та подався на пошуки щастя до Речі Посполитої. Тут і сталася зустріч його з Павлом-Карлом Сангушко, яка стала початком неабиякої кар'єри. Фонтана або будував з нуля, або перебудовував старі споруди, завдяки чому... Я справді шкодую, що не бачила Ізяслав тих часів. То був розквіт міста.

Чим же цікавий Ізяслав для відвідувачів?

По-перше, тут зберіглося середньовічне планування вулиць. Ніяких тобі перетинів під кутом 90 градусів та поділення районів на квадрати. Центр міста ще й досі має непередаваний аромат історичного минулого. Невеликі будинки, багато з яких має більше сотні років, чудово передають атмосферу епох, які були пережиті Ізяславом.

По-друге, костел св. Йосифа. Спроектований від початку й до кінця Паоло Фонтаною, він не втратив свого щастя по наші дні. Чому? Тому, що його частково передали Римо-Католицькій церкві. Як результат, частина будівля виглядає абсолютно пристойно, хоча реставрація ще не завершена.

Але на все так райдужно. В іншій половині споруди досі знаходиться якась українська державна установа. Виглядає ця половина не те щоб як бідна родичка. Скоріше, як родичка-алкоголічка, яка б і могла подбати про себе, та все руки не доходять, а гроші розкрадають. Дивлячись на це убозтво, так і хочеться сказати: "Брати-українці, ну не позортеся вже! Віддайте й цей шмат споруди панам, вони хоч приведуть його до ладу. Тоді і вам не так соромно буде. Принаймні, перед майбутніми поколіннями"

Біля костела св. Йосифа знаходиться третя визначна пам'ятка історії Ізяслава - монумент польським воїнам, які пали тут від рук більшовиків.

Підозрюю, що не всі ізяславчани розуміють, яким чином цей монумент тут опинився. Тож, невелика історична довідка. В часи Середньовіччя та, частково, Нового часу, територія нинішньої Хмельницької області була частиною Речі Посполитої. Після розділів Польщі вона відійшла до Російської імперії, хоча місцеве населення не втрачало історичної свідомості та сприймало себе як поляків, і ніяк інакше. Тому, коли в кінці Першої світової війни Польща знову з'явилася на карті Європи, Хмельниччина логічно увійшла в склад цієї держави. Але Радянська Росія, подолавши супротив, вирішила поєднати в своєму складі всі землі колишньої імперії,а також захопити щонайбільше нових територій. Тим більше, що Польща була слабкою, а Німеччина була закинута в хаос Веймарської республіки. Ніщо не обіцяло серйозного супротиву. Більшовики почали рух на захід. На Поділлі та Волині вони зустріли супротив новостворених польських військових частин. Початково більшовики з легкістю їх перемагали. Вирішальною стала Варшавська битва 1920 року, коли Юзеф Пілсудський зупинив Радянську Росію, не пустивши її далі в Європу. Але кордон з Польщею тепер проліг по Збручі. Повернути всі свої історичні території у Речі Посполитої тоді не вистачило сил. Але через 90 років, повернувшися сюди в обличчі священиків Римо-Католицької церкві, поляки віддали шану своїм громадянам, які змогли колись захистити вітчизну та дати їй можливість залишитись такою, як вона була. Якби більшовики захопили Польщу в 1920 році, вона б поділила судьбу інших Радянських республік, та зараз би брала кредити в МВФ, замість створити економіку, яка відкрила перед нею шлях до Євросоюзу.

Наступна пам'ятка знаходиться в безпосередній близькості від костела св. Йосифа. Це - найбільша ганьба сучасного Ізялава. Без перебільшень.

Я вже немало поїздила по Україні, Польщі, Чехії. То тішу себе думкою, що можу впевнено сказати: споруд ТАКИХ архітектурних принад навіть в Європі, де їх берегли, а не знищували, ще пошукати. Паоло Фонтана, будуючи палац-резиденцію Сангушків постарався на славу. Навіть у нинішньому стані від цього місця захоплює дух.

Думаєте, його пробували відремонтувати? Можливо, його хоча б охороняють до тих часів, коли надумають реставрувати? А от ні! Місцеві жителі вирішили, що з цього місця можна зробити чудовий туалет. Ні, ну а що?? З дороги не видно, на громадських туалетах можна зекономити - краса, та й годі!

Але що насправді неоднозначне, то це - доля Бернардинського монастира, який височіє на холмі над містом. Радянська влада вирішила, що його дуже зручно було б використовувати для утримання злочинців, та облаштувала будівлю під в'язницю. Українська влада вирішила не морочити собі голову й залишила зону суворого режиму там, де вона й була. Нє, ну а чо???

Думаю, вже можна не казати, що Староміський замок, найстаріша споруда Ізяслава (1539 р), теж у плачівному стані? Колишня скарбниця князів, яка простоїть ще років 500, не менше, стараннями місцевих жителів обернулася на сміттєзвалище. Не тому, що тут накидано пластикових бутилок та колись вологих серветок. А тому, що місцеві форменно беруть мішки зі сміттям і крізь бійниці підземного поверху кидають їх всередину.

Костел Йоанна Хрестителя, побудований в 1599 році, а потім перебудований під керівництвом Паоло Фонтани, був використаний радянською владою як склад. Після пожежі, яка майже знищила будівлю, ремонтні роботи не проводилися. Так костел й досі стоїть - напіврозвалений, але все такий же прекрасний.

Правда, видно, що хтось ним опікується. Підозрюю, що знов таки доклала руку Римо-Католицька церква. Руїни відносно чисті. Було розчищено навіть сходи на колишню колокольню - зараз туди можна піднятися та подвитись на величну споруду з гори.

Так само видно сліди опікування на польському цвинтарі, який розташований біля міського автовокзалу. Радянська влада намагалась і його знищити. Підозрюю, що основна причина вандалізму - намагання знищити пам'ять про те, що колись дані території підпорядковувались зовсім не Росії. Крім того, майже з усіх могильних плит позбивали хрести. Але плити були зроблені настільки на совість, що навіть більшовистського завзяття не стало на їх знищення. Наразі цвинтар відносно чистий (порівняно, наприклад, з красилівським), могили сяк-так ідентифіковані, зроблена хороша огорожа. Та, знов таки, це не заслуга українського народу.

Як і в Меджибожі, український народ довів, що вміє й любить плюндрувати. І якщо держава не дає грошей на відновлення палацу Сангушків, то вже точно не українська влада примушує ізяславчан справляти тут великі й малі потреби!